«Українська Республіка прагне відновити свою незалежність,
а тому вирішила наочно показати, що вона справді є.
«Я співаю, отже я існую», – потверджує вона, переінакшуючи Блеза Паскаля.
А співає вона дивовижно. Це зразок гарної та хорошої патріотичної пропаганди».
«La Patrie Suisse» (Женева, 29 жовтня 1919 року)

Світовим культурним надбанням України є надзвичайно простий, але водночас геніальний у своєму задумі та інтерпретаціях «Щедрик» в аранжуванні Миколи Леонтовича. Українська щедрівка, більш відома за кордоном як «Carol of the Bells» («Колядка дзвоників»), стала головною різдвяною піснею. Виникають запитання: яка передісторія «Carol of the Bells», як обробка Леонтовича потрапила за кордон і яке відношення до цього має наш університет?

Народне першоджерело «Щедрика» належить до найдавніших зразків українського фольклору. Ця мелодія є своєрідним спадком поколінь. Текст має язичницьке коріння: на весняне рівнодення святкували язичницький новий рік. Тоді виконували новорічні щедрівки, а ластівки поверталися з вирію. Зміст і мелодія мають глибокий архаїчний смисл, саме тому кожен, хто чує «Щедрика», відчуває щось невимовне і глибинне, дуже близьке кожному з нас.

Текст «Щедрика» Микола Леонтович випадково знайшов у селі Чукові Брацлавського повіту на Вінничині й написав геніальну музику. Тріумфальна хода «Щедрика» розпочалася в 1916 році – 25 грудня його виконали студенти хору університету святого Володимира під керівництвом Олександра Кошиця.

1919 рік – буремний час в історії боротьби за незалежність та територіальну цілісність України. На початку січня значну частину української території окупували російські війська. Українську незалежність в Європі визнали лише окремі країни. Посольства УНР було відкрито в Німеччині, Австрії, Болгарії, Туреччині та Фінляндії.

цих умовах було ухвалено рішення про відрядження української делегації до Парижа. Саме там країни, що перемогли в Першій світовій війні, вирішували долю повоєнної Європи. Українська делегація мала на меті «домогтися на світовому конгресі перед державами усього світу визнання самостійності Української Народної Республіки», але потрібен був переконливий аргумент культурної та політичної суб’єктності України.1 січня 1919 року Головний Отаман військ УНР, до речі, відданий пошановувач мистецтва, Симон Петлюра був присутній на відзначенні 25-річчя творчої діяльності поета й театрального діяча Миколи Вороного. Після урочистих промов виступав Перший Національний Київський хор під керівництвом Олександра Кошиця. З усіх пісень на Симона Петлюру найбільше враження справили «Вечірня зіронько» та «Легенда», музику до яких написав талановитий композитор, педагог, подолянин Микола Леонтович.

Саме «Легенда» Миколи Леонтовича підштовхнула Симона Петлюру до ухвалення важливого політичного рішення, що вплине на долі поколінь кількох континентів. Наступного дня він викликав до себе Олександра Кошиця та Кирила Стеценка. Петлюра звернувся до Олександра Кошиця з такими словами: «За тиждень, щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капеля, а то, – додав  посміхаючись, – розстріляю!».

Українська Республіканська Капела була створена 24 січня 1919 року. «Культурну», «закордонну» армію Симона Петлюри насамперед відрядили на мирну конференцію до Парижа.

Виникає запитання: на що сподівався Симон Петлюра? На політичне визнання. Музична місія українського головнокомандувача мала прорвати російську інформаційну блокаду і заявити, що Україна – не Росія, а український народ з його прадавньою національною культурою має право на окремішнє культурне й політичне існування. Це було складне завдання, адже у Західній Європі століттями «плекалися твердження про «єдинство русского народа», й що «ніякої України й ніяких українців немає».

Швидкими темпами за результатами конкурсу набрали співаків – кращу сотню голосів з усієї України, Олександра Кошицю обрали головним диригентом Капели.

В умовах більшовицького наступу Капела залишає Київ і 4 лютого її як державну інституцію УНР евакуйовано з Києва до Кам’янця-Подільського. Дорога була складною: мороз, сніг, пошкоджена залізниця, розбиті вагони. Їхати наважилася лише третина співаків, а поїздка тривала два тижні!

Із 14 лютого до 24 березня 1919 року Капелу комплектують у нашому місті. Загалом її склад становив 72 хористи. Їх поселили у готелях міста, зокрема в Бель В’ю (Старе місто, вулиця Троїцька, 2). Олександр  Кошиць у своєму «Щоденнику» пригадував: «На ранок я пішов до готелю «Бель в’ю», де знайшов усіх, крім Приходька, який жив у батьків на Підзамчі. На першій співанці капела зробила на мене прямо страшне враження…». Це насправді так, адже зі 100 хористів наважилися їхати лише близько 30. Тому в міських часописах було оголошено конкурс на обрання хористів до Капели. Так  у Кам’янці-Подільському склад Капели збільшили до 72 осіб.

Адміністрація Капели звернулася до державних інституцій Кам’янця-Подільського, а саме до Подільської Губернської Народної Управи, до Кам’янець-Подільського українського державного університету з проханням надати приміщення для репетицій хору. Правління університету прийняло рішення надати для репетицій «аудиторію № 4 від 1-ої до 3-ої годин дня з правом користування роялем».

Капела ґрунтовно готувалася до гастролей: підбирали найкращі українські твори в обробці Кошиця, Лисенка, Стеценка, Леонтовича. Крім репетицій, хористи вивчали французьку мову під керівництвом приват-доцента Кам’янець-Подільського українського державного університету Ганни Ватич, яка пізніше вирушила з Капелою до Європи.

За час перебування в Кам’янці-Подільському Капела напрацювала власний репертуар, але в авангарді культурної дипломатії УНР був «Щедрик» – геніальний твір Миколи Леонтовича, з допомогою якого Капела мала всьому світові подати лаконічний меседж – прихід «української весни».

24 березня 1919 року Капела залишає Кам’янець-Подільський і вирушає за кордон. Олекса Приходько пригадував: «Закінчувався кам’янецький період в історії Капели, період, що мав вирішальне значення в її житті: власне тут вона постала як нова музична інституція…».

Перший концерт за кордоном відбувся в Чехословаччині в Національному театрі Праги 11 травня 1919 року. Капела виконала славнозвісний «Щедрик» Миколи Леонтовича. Українська прем’єра кардинально змінює ставлення до українців. Празька газета «Venkov» лаконічно схарактеризувала виступ українців: «Veni, Vidi, Vici!», що в перекладі означає: «Прийшов, побачив, переміг!». 29 травня 1919 року перед концертом у місті Хрудімі видатний чеський діяч, керівник спортивно-патріотичної організації «Сокіл» Карел Піпіх проголосив: «Їдьте в Європу і здобувайте свободу для вашого народу, а що ви її здобуте, в цім ми твердо переконані. Хай живе українська пісня, хай живе український нарід, хай живе вільна Україна!».

Свідками європейського тріумфу Капели стали Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, голова української дипломатичної місії в Празі Максим Славінський  та інші українські діячі.

Видатний історик та музикознавець, професор Карлового університету Зденек Неєдли залишив такий запис: «Хто полюбив і відчув прекрасні співи Української Республіканської Капели, не може не полюбити України всією душею!».

Згодом Михайло Грушевський позитивно оцінив зовнішньополітичну ініціативу уряду УНР: «Я не музикант і не уявляв собі, що наша пісня може робити таке сильне враження на чужинців. Визнаю, що така подорож нашого хору цілком себе оправдовує».

Наступною країною після Чехословаччини стала Австрія (11 концертів). Газети Відня визнали культурну місію УНР повоєнним амбасадором і місцем зустрічі Заходу та Сходу. Австрійська преса резюмувала: «Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності».

Наступними країнами стали: Швейцарія – 10 концертів, Франція – близько 60 концертів, Бельгія – 22 концерти, Нідерланди – 5 концертів, Велика Британія – 12 концертів, Німеччина – понад 30 концертів, Польща – 20 концертів, Іспанія – 12 концертів.

Згодом Українська Республіканська Капела змінила назву на Український Національний Хор. 26 вересня 1922 року Український Національний Хор на запрошення американського імпресаріо Макса Рабінова прибув до Нью-Йорка. Упродовж 1922-1924 років Український Національний Хор виступив близько з 200 концертами в 36 штатах та 115 містах США. Концерти в США відбувалися в найпрестижніших залах та університетах. Завдяки високій виконавській майстерності культурний проєкт Симона Петлюри працював на загальну пізнаваність бренду «УКРАЇНЦІ», щоправда, в США Український Національний Хор гастролював уже без державного патронату УНР.

Крім концертів у США, Український Національний Хор виступає в Мексиці  (упродовж грудня 1922 – січня 1923 рр.), Аргентині та Уругваї (червень–вересень 1923 р.), Бразилії (вересень 1923 р.), Канаді (листопад–грудень 1923р.), Кубі (лютий 1924 р.).

Гастрольний репертуар Українського Національного Хору за кордоном складався із веснянок, щедрівок, колядок, народних пісень в обробках таких українських композиторів: Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича, Олександра Кошиця, Якова Степового та ін. Перше місце в репертуарі хору посідали твори в обробці Миколи Леонтовича. Олександр Кошиць у своєму «Щоденнику» писав: «Щедрик» був коронною точкою нашого репертуару упродовж 5 з половиною років». Світова публіка визнала автентичний «Щедрик» шедевром.

7 травня 1924 року Український Національний Хор дає свій завершальний концерт у Нью-Йорку. У своєму «Щоденнику» Олександр Кошиць резюмує: «… ми закінчили свою роботу і своє існування як У. Н. Хор».

Але тріумфальна хода української пісні не зупиняється. У 1936 році американець українського походження Пітер Вільговський, який працював на радіо NBC, написав англомовну версію «Щедрика». Пісня нагадувала йому передзвін дзвоників, і він передав це своїми віршами. Так з’явився всесвітньовідомий різдвяний гімн «Carol of the Bells» («Колядка дзвонів»), в основі якого – відома українська щедрівка.

Цьогоріч 24 березня виповниться 101 рік від часу, коли Українська Республіканська Капела залишила наше місто й вирушила в гастрольний тур країнами Західної Європи та Америки. До цієї події має пряме відношення і наш університет, який є історичним правонаступником Кам’янець-Подільського українського державного університету.

Людмила Горчак, керівник відділу навчально-виховної роботи і гуманітарної освіти

За матеріалами видання Тіни Пересунько

«Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «руського мира».